Розповідання історій є важливим засобом осмислення навколишнього світу, передачі знань, мудрості від покоління до покоління. Через розповідання історій люди висловлюють і транслюють свій досвід оточуючим, історії допомагають відчути себе включеними у суспільство. Крім функції саморозкриття і трансляції власних переживань іншим, техніка розповідання історій містить у собі також функцію підтримки психічного здоров’я, що було властиво навіть давнім культурам. Історії, казки і притчі були тим засобом народної психотерапії, який лікував душевні рани задовго до виникнення психотерапії як науки. Таким чином, використання історій, притч може стати важливим елементом в процесі психотерапевтичної роботи. Вони допомагають людині розширити межі свого розуміння і поглянути на свій досвід з більш гнучкої позиції.
На цьому світі ви не випадково,
Існує певний задум, план, мета.
Душа жива, бо створені ви Богом,
Вона велична, чиста і свята.
Ваш погляд, усміх, ці хода і врода
єдині в світі, ви одні такі.
Бо ще із материнської утроби
Бог знав всі ваші дні — важкі й легкі.
«Які батьки, такі і діти», — кажуть.
Та в вас у серці чути пульс Творця.
Уся надія, вся любов і правда,
І світло ваше — від Його лиця.
Коли життя вас нищило і било,
Господь теж плакав, повний співчуття,
Це вас лише сильнішими зробило
І ближчими до нового життя.
Відомо Богу, що таке страждання,
Що хрест, що смерть, а що таке життя.
Він чує всі прохання і зітхання,
Що у молитві линуть до Отця.
Коли слабкі — тоді ви справді сильні,
Хто з попелу постав, той і воскрес,
Бо руку завжди подає Всесильний
Всім тим, хто пране щиро до небес.
На цьому світі ви не випадково.
Існує певний задум, план, мета.
Душа жива, бо створені ви Богом.
Дорога ваша — світла і проста.
*************
БАТЬКІВЩИНА
«Що це є Батьківщина?» – раз питалась Оля,
а батько радо відповів на це дитині:
«Знай, Батьківщина – це ріка, що серед поля,
поза селом, ген, попід лісом, тихо плине,
це в саді нашому дерева, зілля, квіти,
це на ланах пшениця золотокоса,
це той, що віє з піль, пахучий теплий вітер,
це на левадах скошена трава в покосах,
це наші всі пісні і молитви щоденні,
це рідна мова – скарб, якого ти не згубиш,
це небо, синє вдень, а серед ночі темне,
це, моя Олю, все, що ти так щиро любиш».
Богдан-Ігор Антонич
Гонитва за щастям
Стара мудра кішка лежала на травичці і грілася на сонечку. Тут повз неї пронеслося маленьке спритне кошеня. Воно шкереберть прокотилося повз кішку, потім жваво підскочило і знову почало бігати колами.
— Що ти робиш? — ліниво поцікавилася кішка.
— Я намагаюся зловити свій хвіст! — захекавшись, відповіло кошеня.
— Але навіщо? – засміялася кішка.
— Мені сказали, що хвіст – то моє щастя. Якщо я зловлю свій хвіст, то зловлю і своє щастя. Ось я і бігаю вже третій день за своїм хвостом. Але він весь час вислизає від мене.
Стара кішка посміхнулася так, як це вміють робити тільки старі кішки і сказала:
— Коли я була молодою, мені теж сказали, що в моєму хвості – моє щастя. Я багато днів бігала за своїм хвостом і намагалася схопити його. Я не їла, не пила, а тільки бігала за хвостом. Я падала без сил, вставала і знову намагалася зловити свій хвіст. У якийсь момент я зневірилася. І просто пішла, куди очі дивляться. І знаєш, що я раптом помітила?
— Що? – з подивом запитав кошеня.
— Я помітила, що куди б я не йшла, мій хвіст скрізь йде за мною. За щастям не треба бігти. Треба вибрати свою дорогу, і щастя буде йти разом з тобою.
Їй 15
Їй п’ятнадцять, і вона
Торгує квітами на вокзалі,
Кисень за шахтами солодкий
Від сонця та ягід…
Потяги завмирають на мить,
І рушають далі,
Військові їдуть на Схід,
Військові їдуть на Захід…
Ніхто не зупиняється в її місті,
Ніхто не хоче забрати її з собою,
Вона думає, стоячи зранку
На своєму місці,
Що навіть ця територія,
Виявляється, може бути
Бажаною і дорогою…
Що її, виявляється,
Не хочеться лишати надовго,
Що за неї, виявляється,
Хочеться чіплятись зубами,
Що для любові, виявляється,
Достатньо цього вокзалу старого
І літньої порожньої панорами…
Ніхто не пояснює їй, у чому причина,
Ніхто не приносить квіти на могилу
Її старшому брату…
Крізь сон чути, як у темряві
Формується батьківщина,
Ніби хребет у підлітка з інтернату…
Формуються світло й темрява,
Складаючись разом…
Літнє сонце перетікає в зими…
Все, що діється нині з ними всіма,
Називається “часом”.
Вона розуміє, що все це
Діється саме з ними…
Формується її пам’ять,
Формується втіха.
В цьому місті народилися
Всі, кого вона знає…
Засинаючи, вона згадує кожного,
Хто звідси поїхав.
Коли згадувати більше немає кого,
Вона засинає…
Сергій Жадан
Притча про цвяхи
В одного чоловіка був дуже емоційний, неврівноважений син, який приносив багато прикростей своїй сім’ї через свою нестриманість. Одного разу батько підвів сина до паркана, дав йому мішечок з цвяхами й запропонував щоразу, коли він не зможе стримати свої емоції й образить когось – вбивати цвях в паркан. Через місяць щасливий син повідомив батькові про те, що його завдання виконане.
Замислився батько та повідомив сину, що наступне завдання буде важчим і вимагатиме від нього стриманості: -“Тепер кожного разу, коли ти зможеш проконтролювати себе, стриматись й не образити людину – будеш виймати цвях з паркану“.
На виконання цього завдання син потратив три місяці. І коли знову батько із сином зустрілись біля паркану – щасливий син повідомив йому новину.
Подивився батько на виконану роботу та щасливе обличчя сина і сказав: «Я радий, що ти навчився контролювати свої емоції, але зверни увагу на паркан. Чи залишився він таким, яким був раніше? Як бачиш, у ньому залишились дірки. Ось такі ж рани залишаються і на серці тих людей, яких ти несправедливо образив. І неважливо, скільки разів після цього ти вибачишся – шрам залишиться».
Все в житті — не просто так
Колись жив один чоловік , який заробляв собі на хліб тим, що приносив воду з річки до будинку багатого односельчанина, у якого було велике господарство . Йому було потрібно багато води для поливання садів навколо його будинку , приготування їжі та купання. Працівник приносив воду в коромислі , з обох кінців якого висіли великі глиняні глечики.
Рано вранці він виходив з порожніми глечиками і повертався з наповненими, цей шлях він проходив по кілька разів на день. В одному з глечиків була тріщина. Вода потихеньку капала, і після довгої дороги в глечику залишалося лише половина води.
Так тривало день за днем. Другий глечик, залишаючись повним, дуже пишався тим , що він ідеально виконував свою роботу. Він постійно нашіптував іншому глечикові: «Ти повинен соромитися самого себе — половина води виливається, поки ти приносиш її від річки».
Тріснутий ж глечик відчував себе приниженим і соромився того, що не виконує свою роботу як слід. Якось, коли в черговий раз підійшовши до річки, глечик побачив своє відображення з тріщиною і дуже засмутився.
– Я прошу вибачення, — сказав він, — мені дуже соромно.
– Чому? Чого ти соромишся?
– Я не виконую свого призначення. Половина води витікає через тріщину в мені, і тобі доводиться працювати вдвічі більше.
– Ось як! А що ти думаєш про квіти, які милують око по дорозі до дому? — запитав працівник.
– Квіти дуже красиві, але вони не можуть відвернути мене від сумних думок.
– Друже мій, невже ти не помітив, що квіти ростуть тільки по одній стороні дороги. Я знав про твою тріщину та міг давно замінити тебе на інший глечик. Але, замість цього, я посіяв насіння квітів з твого боку дороги, а ти поливав їх кожен день, поки не з’явилися ці прекрасні квіти. Тепер вони своєю красою втішають моє серце, даючи мені сили продовжувати свою нелегку роботу.
* * * * * * * *
Добро і зло
Одна бідна жінка щоранку пекла два коржі. Один для членів сім’ї, а другий, додатковий, для випадкового перехожого. Другий корж жінка завжди клала на підвіконня, і будь-яка людина, що проходила повз, могла його взяти.
Кожен день, коли жінка клала корж на підвіконня, вона читала молитву за свого сина, який пішов з дому шукати кращу долю. Протягом багатьох місяців мати нічого не знала про свого хлопчика і завжди молилася про його безпечне повернення.
Незабаром вона помітила, що якийсь горбань приходить кожен день і забирає другий корж. Але замість слів подяки, він тільки бурмотів: “Зло, яке Ви робите, залишається з Вами, а добро повертається Вам!” і продовжував свій шлях.
Це тривало день за днем. Не отримуючи очікуваних слів подяки, жінка відчувала себе обдуреною. “Кожен день цей горбань вимовляє одне і те ж! Але що він має на увазі?”
І одного разу, бувши особливо роздратованою, вона вирішила покінчити з цим.
“Я позбудуся цього противного горбаня!”, сказала вона собі і додала отрути у другий корж.
Але коли вона зібралася покласти його на підвіконня, руки жінки затремтіли. “Що ж я роблю?” – подумала вона. І негайно кинула отруйний корж у вогонь, приготувала інший і поклала його на підвіконня.
Горбань, як зазвичай, взяв корж, пробурмотівши незмінні слова: “Зло, яке Ви робите, залишається з Вами, а добро повертається Вам!” і продовжив свій шлях, не підозрюючи про вируючі всередині жінки емоції.
Того ж вечора хтось постукав у двері. Коли жінка їх відкрила, вона побачила свого сина, що стоїть в дверях. Виглядав він жахливо: голодний, худий і слабкий, в рваному одязі.
“Мама, це просто чудо, що я тут! Я був від дому всього лише на відстані однієї милі, але був такий голодний, що знепритомнів і впав. Я, напевно, помер би, але саме тоді якийсь старий горбань пройшов повз і був такий добрий до мене, що віддав цілий корж. І сказав, що це його єдина їжа на цілий день, але він бачить, що я маю потребу в ній більше, ніж він».
Коли мати почула ці слова, її обличчя зблідло, і вона притулилася до дверей, щоб не впасти. Вона згадала отруєний ранковий корж. Адже якщо б вона не спалила його у вогні, її власний син загинув би!
Ось тоді жінка нарешті зрозуміла сенс слів: “Зло, яке Ви робите, залишається з Вами, а добро повертається Вам!”
Як розділити порівну?
Жили в одному селі два брати. І, якось, дісталося їм у спадщину велике поле, з чудовою землею. Зраділи брати несказанно.
Але, от халепа! Як же його поділити між собою?
Думали-гадали… Ледве до бійки не дійшло…
Почали ділити. То одному здавалось, що іншому більша частина дістається… то навпаки… Ніяк кордони не могли провести. Замучилися. Втомилися.
І вирішили звернутись до Мудреця.
— Підкажіть нам… Як нам порівну і мирно поле розділити між собою?
– В мене є один секрет. Зробіть так, я скажу — і побачите, що так можна ділити що завгодно. Один брат нехай розділить поле навпіл так, як сам вирішить це зробити. А другий брат нехай вибере з двох половинок: яка частина буде його, а яка дістанеться братові.
Так брати і зробили. І надалі вони все ділили тільки так.
Хто до нас з мечем прийде…
Молодий хлопець, що горів за успадковане Вчення, дуже хвилювався за непросвітлених людей. І увесь час рвався нести простому людові світло істини, щоб відкрити для них віру і взаєморозуміння, любов і доброту.
Мудрий майстер не стримував учня і той, натхненний, провів зустріч з місцевими жителями у будинку одного з них.
Опісля, засмучений, звернувся він до свого старого учителя:
– Я хотів нести людям істину, але ніяк не зміг їх переконати. Які б аргументи не наводив, нічого не добився. Вони поставилися до мене з недовірою. А один зі слухачів взагалі постійно поглядав на мене з викликом і навіть ворожістю!
– А де він сидів? – поцікавився старий.
– Зліва від входу, – засмучено буркнув юнак.
– Друже мій, – сумно посміхнувся учитель, – зліва від входу висить дзеркало…
Секрет перемоги
Колись давно учні сирітської монастирської школи у вільний від занять і роботи час грали з учнями інших шкіл у щось на кшталт сучасного футболу. Команда, яка перемагала на змаганнях, отримувала на певний період невеликі привілеї, а також подарунок з рук старця. Одного разу після занять, напередодні нового змагання, учні підійшли до старця і запитали його:
– Вчителю, скажи, чому нам так рідко вдається перемогти наших суперників, адже ми такі самі молоді, спритні і швидкі, як вони? У чому секрет перемоги? Може, в удачі?
У відповідь на це старець попросив учнів почекати і вийшов з кімнати. Через якийсь час він повернувся, несучи в руках уламки вази. Давши кожному учневі по уламку, старець сказав:
– Я розкрию секрет перемоги лише тому з вас, хто, проявивши мудрість і кмітливість, зможе намалювати повну вазу
такою, якою вона була до того, як я її розбив.
Сказавши це, старець вийшов. Учні, збентежені нелегким завданням, взяли в руки олівці і папір для малювання й, ретельно вивчаючи кожен свій уламок, почали малювати. Оскільки кожен з них хотів стати тим єдиним, кому вчитель відкриє секрет, вони сіли якнайдалі один від одного і малювали, прикриваючи зображення рукою так, щоб ніхто інший не зміг побачити малюнка. Закінчивши свої роботи, вони прийшли до мудреця, кожен потай сподіваючись на те, що саме його малюнок виявиться правильним.
Старець подивився на роботи, але серед них не виявилося жодної правильної: всі учні намалювали різні вази, гарні і не дуже, але жодна з них не була схожа на ту, яку він розбив. Тоді старець повернув учням їхні роботи і попросив ще раз спробувати свої сили.
Об’єднавшись після невдачі, вони нарешті показали одинодному свої роботи і були вражені тим, наскільки несхожими виявилися їхні малюнки. Тоді, порадившись, вони вирішили з’єднати свої черепки, відтворити вазу, а тоді намалювати її. Склеївши уламки, вони побачили, що одного шматочка не вистачає. Тоді юнаки повернули склеєну вазу до себе цілою стороною і без особливих зусиль перемалювали її у первозданний вигляд. Після цього вони вирушили до мудреця, чекаючи на його відповідь.
Взявши в руки малюнок, старець усміхнувся і сказав:
– Я бачу, ви вже знайшли відповідь на своє питання. Справді, перемога дістається лише тим, хто відкидає особисті інтереси та стає єдиним цілим зі своїми товаришами.
– Вчителю, а що означає той відсутній уламок, який, щоправда, не завадив нам намалювати вазу? – запитали учні.
– Ох, так, – сказав старець, виймаючи черепок, якого бракувало, – це – удача ваших суперників, дія якої, при правильному розрахунку, завжди залишається у ваших руках.
Люди і ложки
Одному селянинові ще за життя захотілося побачити пекло і рай. Він прийшов до пророка і попросив, щоб той показав йому, як там грішні душі і праведні душі мешкають. Взяв його пророк за руку і повів. Довго чи коротко вони йшли, але прийшли в палац. Повів пророк селянина довгими проходами і високими сходами, та привів у величезний похмурий зал. Побачив селянин, що стоїть посеред залу величезний котел, а в тому котлі кипить запашне вариво. Зібралося навколо цього котла безліч людей, хто в лахміття, а хто одягнений в дорогоцінні шовки.
Побачив селянин, що кожен з них тримає в руках ложку. Та не просту ложку, а дивовижну: зроблену з заліза, та завбільшки з людину! Опускали люди ложки свої в киплячий котел, а залізо вмить і розжарювалося, і руки обпікало. Якщо ж хто повну ложку з котла виймав, то через її вагу не вдавалося до рота донести. І вариво гаряче на людей проливалося, а ті відразу з криками в бійку кидалися. І ложками залізними один одного по головах били.
– Уважно дивись! – Сказав пророк селянинові. – Ось це і є пекло!
Повів пророк селянина далі. Прийшли вони у величезний світлий зал. Бачить селянин, що і посеред цього залу котел величезний стоїть, а в котлі тому теж вариво запашне кипить. І тут навколо котла безліч людей зібралося. І одягнені вони хто в лахміття, а хто в шовки дорогоцінні. І ложки у них в руках такі ж – із заліза зроблені, та величиною з людину. Тільки ні шуму, ні крику не чути! Ложку по двоє в вариво опускають, а потім третього годують. Якщо важко їм ложку підняти, інші допомагають. Коли один насичується, черга іншого настає. Ось так всі ситі і бувають!
– Уважно дивись! – Сказав пророк селянинові. – Ось це і є рай.
Вишневий сад
Одного разу до мудреця прийшов селянин і, ніяковіючи, повідав йому про свою біду:
– Учитель, мені соромно зізнатися, але я страшно ревнивий. Незважаючи на те, що дружина моя вірна мені, що вона любляча і чесна жінка, я щодня мучуся муками ревнощів. Навіть уві сні мені сняться можливі суперники і їхні підступи. Я змучений своїми стражданнями. Скажи, як мені позбутися від цієї напасті?
Мудрець трохи подумав і сказав:
– Я чув, що жив на півдні один чоловік, якому у спадок дістався прекрасний вишневий сад. Розлогі гілки дерев цвіли по весні так, що всю округу тонким килимом встеляли ніжно-рожеві пелюстки. Чоловік цей дбайливо доглядав за своїм садом, поливав і підсапував дерева, вибудував міцну огорожу і кожен раз збирав багатий врожай. І так тривало до тих пір, поки не прийшла до нього одного разу недобра людина і не сказала: «Який у тебе прекрасний сад, шкода тільки, що напевно в нього ночами частенько заглядають злодії». Потім зла людина пішла, а слова її залишилися, запавши в душу садівника. З того часу втратив бідолаха спокій і сон. Ночами сидів він у саду, чекаючи злодіїв, а вдень, виснажений нічною вартою, спав. Через якийсь час, дерева, за якими більше ніхто не доглядав і не поливав, стали чахнути, та й огорожа поступово похилилася. А в саду як і раніше ночами сидів божевільний садівник, який давно забув смак вишневих ягід.
Христос знайшов Апостола Петра біля стіни, за якою був рай. Апостол був охоплений відчаєм. Божий Син знав, що нещодавно померла Петрова мати. Апостол страждав через те, що мати його не в раю.
Печаль отьмарила лице Христа. Стара жінка не була гідною раю, тому що була вона скупою й безсердечною. Все життя накопичуючи багатства, й разу не дала біднякові скоринки хліба. Ось чому вона потрапила до пекла. Та Христос розумів, що Петро не міг не любити свою матір.
Прикликавши Ангела, Божий Син наказав йому вознести Петрову матір з пекла до раю. А сам, узявши Апостола за руку, підвів його до краю прірви, у якій юрмилися грішники.
Ангел спритно підхопив стару й підняв у повітря. Святий Петро полегшено зітхнув. Ще більше зрадів він, побачивши, як кілька грішників ухопилися за ту, кого Ангел поніс до раю. Завдяки матері хтось урятується від вічних мук!
Раптом Петро побачив, що стара намагається вивільнитися від тих, хто повис на ній. Одне за одним падали бідолахи у провалля.
Тим часом Ангел піднімався все повільніше. Здавалося, чим легшим ставав вантаж, тим важче було його піднімати. Єдина грішниця ще трималась за стару жінку. Ангел майже вилетів з прірви, і Петро простягнув руку, щоб підхопити матір. Тут старій вдалося вивільнитися з обіймів бідолашної. Нещасна впала у безодню. Ангел безпорадно змахнув крилами, руки його обвисли, і Петрова матір полетіла вниз.
Невтішно заридав Апостол. Сумний та мовчазний стояв біля нього Христос. (За Сельмою Лагерлеф)
Кульбабки
Один чоловік дуже пишався своєю прекрасним зеленим газоном, що був біля його будинку. Аж якось він побачив, що серед трави зацвіли кульбаби. Чоловік не сіяв ці кульбаби, і тому сприйняв їх як бур’ян. Він тут же вирвав їх руками.
Через деякий час кульбаби знову з’явилися. Вони маскувалися під звичайну траву. І як дядько тільки не намагався їх позбутися, кульбаби все одно продовжували з’являтися на газончику, бурхливо рости і цвісти жовтими квітами.
Нарешті, він написав у міністерство сільського господарства. Детально перерахував всі використані методи боротьби з бур’янами. А лист закінчив питанням: «Я випробував всі методи. Порадьте, що робити?»
Незабаром він отримав відповідь: «Пропонуємо вам полюбити їх».
Бізнесмен і рибалка
Якось один бізнесмен стояв на пірсі в маленькому селі й спостерігав за рибалкою, який сидів у старому човнику. Той піймав величезного тунця. Бізнесмен привітав рибалку і запитав, скільки часу потрібно, щоб піймати таку рибу.
— Декілька годин, не більше, — відповів рибалка.
— Чому ж ти не залишився в морі довше й не піймав ще кілька таких рибин? — здивувався бізнесмен.
— Однієї рибини достатньо, щоб моя родина прожила завтрашній день, — відповів той.
— Але що ж ти робиш весь день, що залишився? — не вгамовувався бізнесмен.
— Я сплю до обіду, потім іду на декілька годин порибалити, потім граю зі своїми дітьми, після чого ми з моєю дружиною влаштовуємо собі сієсту, потім я йду в село прогулятися, п’ю ввечері вино та граю зі своїми друзями на гітарі. Бачите — я насолоджуюся життям, — пояснив рибалка.
— Я — випускник Гарварду, — сказав бізнесмен, — я допоможу тобі, ти все робиш неправильно. Ти повинен весь день рибалити і потім купити собі більший човен.
— І що потім? — запитав рибалка.
— Потім ти будеш ловити ще більше риби і зможеш купити собі кілька човнів, навіть кораблів і одного чудового дня в тебе буде ціла флотилія.
— А потім?
— Потім, замість того, щоб продавати рибу посередникові, ти будеш привозити рибу відразу на фабрику, і, збільшивши прибуток, ти відкриєш власну фабрику.
— А потім?
— Потім ти залишиш це богом забуте село й переїдеш у велике місто, і, можливо, одного разу ти зможеш відкрити величезний офіс і бути там директором.
— І скільки все це займе часу?
— Років 15-20.
— І що ж потім?
— А потім, — розсміявся бізнесмен, — а потім, наступить найприємніше. Ти зможеш продати свою фірму за кілька мільйонів і стати дуже багатим.
— А потім?
— Потім ти зможеш перестати працювати, переїдеш у маленьке село на мальовничому узбережжі, будеш спати собі до обіду, трохи рибалити, грати з дітьми, улаштовувати сієсту із дружиною, прогулюватися по селу, пити вино по вечорах і грати зі своїми друзями на гітарі…
Нічого, що було б неправдою
Одного ранку молодий парубок побачив у парку чоловіка, який просив подаяння. Поруч із ним стояла табличка, на якій від руки було написано: «Я сліпий». Це благання явно не зворушувало серця жителів і туристів великого міста, що квапливо проходили повз. Якщо не рахувати кількох монеток, миска для збору милостині була порожня.
Зворушений цим сумним видовищем, перехожий подумав про те, чого позбавлений цей нещасний юнак у такий чудовий день, і підійшов до жебрака.
– Я не можу дати вам грошей, – винно пояснив він жебраку, – бо сам кілька місяців без роботи. Але якщо ви не проти, я можу допомогти вам іншим способом. Я хотів би внести деякі зміни у ваше прохання про допомогу.
Здивований жебрак деякий час вагався, а потім знизав плечима:
– Гаразд, робіть що хочете. Але повинен вам сказати, що навряд чи знайдуться слова, здатні пробудити жалість у мешканців цього міста до чергового жебрака.
Натомість молодий чоловік витяг із кишені маркер, приписав на плакаті кілька слів і продовжив свій шлях.
До кінця дня він повертався через парк і, проходячи повз жебрака, із задоволенням зазначив, що новий плакат довів свою ефективність. Миска була сповнена грошей, причому не лише дрібних монет, але й навіть великих купюр.
– Справи у вас пішли набагато краще, – сказав він жебраку.
– Точнісінько, – відповів той, а потім, впізнавши голос, спантеличено запитав: – Що ви зробили з моїм плакатом?
– Я лише додав кілька слів, – пояснив перехожий. – Але нічого такого, що було б неправдою. Тепер там написано: “Я сліпий – а на вулиці весна…“
У палаті
У лікарні в одній палаті лежали два тяжко хворих чоловіка. Один лежав біля вікна, а ліжко іншого розташовувалося біля дверей.
– Що там видно у вікні? – Якось запитав той, що лежав біля дверей.
– О! – Пожвавішав перший. – Я бачу небо, хмари, що нагадують звіряток, озеро і ліс вдалині.
Кожен день той, що лежав біля вікна, розповідав своєму сусідові про те, що відбувається на вулиці. Він бачив човен, рибалок з величезним уловом, дітей, що грають на березі, закоханих, що тримаються за руки і не зводять один з одного сяючих очей.
У той час як він спостерігав всі ці дивовижні події за вікном, його сусіда мучила глуха злість.
«Це несправедливо, – думав він. – За які такі заслуги поклали біля вікна його, а не мене. Я можу бачити тільки двері з облупленою фарбою, в той час як він милується виглядом з вікна.»
Одного разу, чоловік, що лежав біля вікна, сильно закашлявся і став задихатися. Він намагався дотягнутися до кнопки виклику медсестри, але у нього не було сил, тому що він здригався від кашлю. Сусід спостерігав за тим, що відбувається. Він міг з легкістю натиснути на свою кнопку, але він цього не зробив.
Через деякий час перший затих і витягнувся на своєму ліжку. Коли його забрали, сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна. Медсестра виконала прохання хворого, перестелила його ліжко, допомогла йому перелягти на сусіднє ліжко і, переконавшись, що хворому зручно, попрямувала до дверей. Раптом її зупинив здивований вигук хворого:
– Як же так! Це вікно виходить на глуху сіру стіну! Але той, хто помер, розповідав мені, що бачив ліс, озеро, хмари, людей … Як же він міг все це бачити з цього вікна?
Медсестра сумно посміхнулася:
– Він взагалі не міг нічого бачити – ваш покійний сусід був сліпим.