Поради батькам

Діти з розладами поведінки

Група 1. Учні з так званим “дефіцитом уваги”, або гіперактивні.

Існує думка медиків, що діагноз “гіперактивність” ставлять лише в медичних установах. Дослідники, серед яких – психологи, психіатри, невропатологи, стверджують, що це специфічна особливість психіки, зумовлена фізіологічними та психологічними чинниками. Серед них головними є:

  • теорія спадковості;
  • пренатальна патологія;
  • ускладнення під час пологів;
  • гіпотеза про вплив продцктів харчування;
  • гіпотеза про куріння матері під час вагітності;
  • теорія проблемного оточення;
  • взаємини з батьками і виховання.

Група 2. Учні початкової школи, які мають “розлади в поведінці”.

Це діти з агресивними проявами в поведінці. Ну думку І. Алєксєєва та М. Калмикова, в основі агресивної поведінки завжди лежить негативний досвід взаємин у сім’ї – приклад стосунків між батьками.

Основними чинниками, які провокують агресивність дитини, є:

  • збільшення кількості неповних сімей, сімей, які опинилися в кризових ситуаціях;
  • відверта безконтрольна пропаганда агресії та насильства по телебаченню;
  • популяризація жорстокості в ЗМІ;
  • вільний доступ до сайтів мережі Інтернет ,які пропагують насильство;
  • потреба дітей у самоствердженні серед однолітків, прагнення бути самостійними;
  • відсутність або низький рівень педагогічної культури батьків, невміння конструктивно вирішувати проблеми дитини та взаємодіяти з членами сім’ї.

Група 3. Учні, які переживають страхи.

Вивчаючи теорію страхів, науковці сходяться на тому, що головним чинником їх розвитку є особистісна тривожність, яка розвивається в дітей унаслідок наявності в них внутрішнього конфлікту.

Причиною такого конфлікту можуть бути:

  • суперечливі вимоги, що висувають батьки та школа;
  • неадекватні вимоги з боку батьків;
  • негативні вимоги, які принижують дитину, ставлять її в залежне становище.

Треба пам’ятати, що насильство – не лише фізичне покарання.Воно може виражатися в:

  • погрозах тілесних ушкоджень;
  • невиразних погрозах типу “ти в мене дограєшься”
  • погрозах піти з дому;
  • погрозах розповісти що-небудь про дитячу поведінку іншій особі, коли дитина цього не бажає;
  • приниженні, образах;
  • критиці думок і почуттів дитини;
  • психологічній ізоляції дитини.

Батькам дуже важливо не боятися визнати, що дитина справді має розлади у поведінці. Це, можливо, виділяє її серед інших учнів, але проблему завжди можна вирішити у співпраці з учителем і психологом і знайти вихід.

Поради батькам щодо підтримки дитини в період адаптації до школи

Безумовно, найкращим профілактичним засобом збереження психічного здоров’я в період адаптації до школи є добре ставлення батьків до дітей, розуміння їхнього внутрішнього світу, проблем, переживань. Відомо, що не існує готових рецептів та моделей виховання, які можна просто взяти і без змін “прикласти” до своєї дитини. Але не дивлячись на це, можна дати деякі рекомендації з полегшення процесу адаптації дітей до школи:

  • повірте в унікальність та неповторність власної дитини, в те що Ваша дитина – єдина у своєму роді, несхожа на жодну сусідську дитину і не є точною копією Вас самих. Тому не варто вимагати від дитини реалізації заданої Вами життєвої програми і досягнення поставленої Вами мети. Надайте право їй прожити життя самій;
  • дозвольте дитині бути самою собою, з своїми недоліками, приймайте її такою, якою вона є. Спирайтесь на сильні сторони дитини;
  • не соромтесь демонструвати дитині свою любов, дайте їй зрозуміти, що будете її любити за будь-яких обставин;
  • в якості виховного впливу використовуйте частіше ласку та заохочення, ніж покарання та осудження;
  • намагайтесь, щоб Ваша любов не перетворилась на вседозволеність та бездоглядність. Встановіть чіткі межі та заборони (бажано, щоб їх було небагато – лише самі основні на Ваш погляд) і дозвольте дитині вільно діяти в цих межах. Суворо дотримуйтесь встановлених заборон і дозволів;
  • не поспішайте звертатись до покарань. Намагайтесь впливати на дитину проханнями – це самий ефективний спосіб давати їй інструкції. У випадку непокори, батькам необхідно переконатись, що прохання відповідає віку і можливостям дитини. Лише в цьому випадку можливо використовувати прямі інструкції, накази, що достатньо ефективно, якщо дитина звикла реагувати на ввічливі прохання батьків. І лише тоді, коли дитина демонструє відкриту непокору, батьки можуть думати про покарання. Немає потреби нагадувати, що покарання повинно відповідати вчинку, дитина має розуміти за що її покарали.

Пам’ятайте:

  • Покарання не повинно бути за рахунок любові. Не залишайте дитину без заслуженої похвали і нагороди. Ніколи не відбирайте подарованого вами чи кимось іншим.
  • Краще не карати, ніж карати із запізненням. Запізнілі покарання нагадують дитині про минуле, не дають змоги стати іншою.
  • Покараний – значить вибачений. Інцидент вичерпано – сторінка перегорнута. Наче нічого й не трапилось. Про старі гріхи ні слова. Не заважайте починати життя спочатку!
  • Хоч би що там трапилось, хоч би якою була провина, покарання не повинно сприйматися дитиною як перевага вашої сили над її слабкістю, як приниження.
  • Дитина не повинна боятися покарання. Найвразливіше для неї — ваше засмучення.
  • Не забувайте, що ключ до серця дитини лежить через гру. Саме в процесі гри Ви зможете передати їй необхідні навички, знання, поняття про життєві правила та цінності, навчите краще розуміти один одного.
  • Частіше розмовляйте з дитиною, пояснюйте їй незрозумілі явища, ситуації, суть заборон та обмежень. Допоможіть дитині навчитись вербально висловлювати свої бажання, почуття та переживання, інтерпретувати свою поведінку та поведінку інших людей.
  • Дуже важливо піклуватись про те, щоб створити дитині ситуацію з гарантованим успіхом. Можливо, це буде вимагати від батьків деякої зміни вимог до дитини, але справа того варта. Потрібно чітко усвідомлювати, що успіх породжує успіх і посилює впевненість у своїх силах як у дитини, так і в батьків.

Навчаємо дитину програвати
Діти стикаються з поразками на різних етапах дорослішання. Проте зазвичай вони не вміють програвати, оскільки дорослі налаштовують їх лише на перемогу. У такому разі навіть незначна невдача для дитини може перетворитися на проблему. Що ж робити з розчаруванням, злістю, соромом, які з’являються через нереалізовані задуми? Як виховувати в дитини вміння працювати над власними невдачами, самовдосконалюватися й адекватно реагувати на поразки?

Кожна дитина прагне, щоб її цінували та хвалили, зокрема бать­ки. Тому переживання будь-яких власних невдач є для неї доволі бо­лісними. Старшокласник не надто емоційно виражає реакцію на ситуацію неуспіху, стримує образу. Однак учні початкових класів можуть плакати, кричати і навіть поводитися агресивно.

Першою реакцією дитини на ситуацію невдачі є протест, адже вона докладала зусиль, старалася. Саме тому завдання батьків у та­кому разі — навчити дитину адекватно реагувати на поразки, усві­домлювати їх та долати.

Зазвичай батьки прагнуть виховувати свою дитину перемож­цем, із дитинства налаштовують її на успіх, здобуття першості в усіх сферах життя. Проте іноді дитина помиляється, а батьки не завжди готові визнати її невдачі та разом їх подолати.

Основна допомога для дитини, яка переживає невдачу, — це «промовляння» батьками її образи, тобто прийняття ними її болю та страждання. У такий спосіб дитина розуміє, що її почули, визна­ли її право на помилку та на те, щоб через неї засмучуватися. Також важливо, щоб дитина повною мірою пережила своє розчарування. Для цього не слід її заспокоювати, сварити чи висміювати.

Батькам слід навчати дитину досягати мети, докладати зусиль, але не варто вимагати від неї лише найліпших результатів. Незалеж­но від ситуації успіху/неуспіху, дитина має відчувати, що її люб­лять і підтримують. Якщо результат роботи дитини не виправдав очікувань батьків, все одно варто похвалити її за те, що вона стара­лася, працювала.

Часто батьки не можуть порозумітися з дітьми лише через те, що мають різні типи темпераменту. Якщо, наприклад, батько — лідер у всіх сферах, його син не зобов’язаний бути таким самим ак­тивним. І вимагати цього від дитини не варто.

 

Іноді батьки несвідомо сприяють формуванню в дитини комп­лексу «перемога за будь-яких умов». Під час організованих змагань такі батьки відкрито демонструють, яке важливе значення вони на­дають перемозі. Відповідно дитина розуміє, що вона не може просто взяти участь у грі, позмагатися, — вона має максимально «виклас­тися», щоб здобути перемогу для батьків. Саме тому поразка пере­творюється для дитини на трагедію, яку вона може переживати про­тягом тривалого часу. Загалом гра є вдалим способом допомогти дитині оволодіти навичками адекватного реагування на ситуації успіху/неуспіху.

Щоб дитина швидше подолала образу, можна запропонувати їй намалювати це почуття на папері. Під час малювання дитина має уявити розмір образи, її колір, форму тощо. Потім малюнок можна порвати на клаптики і викинути або знищити в будь-який спосіб.

Отже, батькам слід зважати на те, що діти переймають їхнє ставлення як до ситуації успіху/неуспіху, так і до життя в цілому, а також копіюють їхню поведінку. Особливо складно пережити ситуацію програшу дитині дошкільного віку, оскільки вона не вміє стримувати емоції, не має навичок адекватного реагування на поразку. Саме тому батькам варто навчати цьому дитину, а також висловлювати їй підтримку, співпереживати.
Поради батькам щодо оволодіння дітьми навичками адекватного реагування на ситуацію успіху/неуспіху

Надайте дитині можливість самостійно розв’язувати складні ситуації
Обов’язково підтримуйте дитину щоб вона відчувала, що ви поруч, і прислуха­лася до ваших порад.
Не висміюйте невдачі дитини, якими дріб’язковими вони вам не здавалися б. За будь-яких обставин залишайтеся на боці дитини.
Розповідайте дитині про власні поразки, помилки, переживання, що їх
супроводжували. Проте не слід асоціювати свої невдачі з невдачами дитини.
Заохочуйте дитину до прийняття позиції іншої людини, аналізування власних емоцій тощо. Так вона матиме змогу поглянути на себе ніби збоку зрозуміти переживання інших.
Пам’ятайте, що той, хто програв, — не жертва. Не поспішайте втішати ди­тину — можливо, вона й не збиралася страждати. Ліпше закцентувати увагу на тому, що під час гри, змагання, конкурсу всім було весело та цікаво.
Не робіть вигляд, ніби нічого не сталося. Якщо після поразки дитини жод­ним чином на це не відреагувати, вона може подумати, що сталося щось на­стільки жахливе, що про це не можна навіть говорити.
Почекайте, поки мине перше розчарування дитини через поразку. Після цього запропонуйте обговорити, що цього разу їй не вдалося. Також можна проаналізувати прийоми, які застосовували переможці.
Не порівнюйте свою дитину з іншими, успішнішими дітьми чи тими, кого теж спіткала невдача.
Навчайте дитину поважати почуття інших. Обов’язково похваліть її, якщо вона відзначилася, досягла успіху. Проте зверніть її увагу на дітей, які про­грали і через це засмутилися. Поясніть, що не варто перед ними хизуватися своєю перемогою, ліпше підбадьорити їх.

 

 

Психолого-педагогічні рекомендації профілактики Інтернет-залежності

в дітей та підлітків

У наш час комп’ютери, устатковані різноманітними інформаційними, пізнавальними та ігровими програмами, не тільки застосовуються майже в усіх галузях науки й практики, але й стали найпопулярнішими розвагами дітей, підлітків і навіть багатьох дорослих. Широкого розповсюдження набувають і негативні наслідки взаємодії людини з електронними засобами. Одним із таких наслідків є комп’ютерна залежність, або комп’ютерна адикція, яку в науковій літературі розглядають як психологічну неможливість подолати бажання постійно спілкуватися з комп’ютером.

Ще кілька років тому необхідно було доводити саме існування феномену комп’ютерної залежності та її зв’язок із такими проблемами, як девіантна поведінка підлітків, психічні розлади у них тощо. Сьогодні ці проблеми вже ввійшли до ряду тих, що потребують ретельних досліджень. Так, відомий психолог Ф.Василюк пише: «Індустрія віртуалістики дала зараз ціле покоління нервових хлопчиків, героїв комп’ютерних ігор, для яких інформаційна комп’ютерна реальність є дійсністю в більшій мірі, ніж реальність тілесно-матеріальна».

Аналіз нових наукових публікацій показує, що нині в основному говорять про вплив комп’ютерної залежності на психічний розвиток дітей і підлітків, та ведуть дискусії навколо питання, чого більше у взаємодії людини з комп’ютером: позитиву чи негативу. Обмаль публікацій, присвячених науковим дослідженням комп’ютерної адикції, що явно не відповідає складності даного явища. Науковці й практичні психологи наполягають на необхідності довготривалих досліджень, оскільки їх відсутність унеможливлює одержання повної картини розвитку нового «захворювання» та не дає можливості прогнозувати перебіг комп’ютерної залежності у конкретного індивіда, враховуючи його психічні особливості.

Хоча сьогодні комп’ютерна залежність, порівняно з алкогольною чи наркотичною, багатьом здається менш значущою проблемою, практика свідчить, що несвоєчасне виявлення девіантної поведінки дитини, спричиненої надмірним перебуванням у кіберпросторі, часто закінчується її лікуванням в умовах психоневрологічного диспансеру. Дослідники комп’ютерної залежності помітили також, що з часом є загроза виникнення в суб’єкта потреби в сильніших адиктивних засобах, таких як алкоголь і наркотики. Відомо також, що, залежність від комп’ютера може виникати на фоні інших залежностей або психічних розладів і деякий час їх маскувати.

Низький показник виліковування від даного типу залежності свідчить про надзвичайно важливу роль профілактики психічних розладів і психологічних зміну комп’ютерних адиктів, яка повинна мати у своєму арсеналі, крім роз’яснювальної роботи з підлітками про наслідки надмірного захоплення комп’ютерною діяльністю, ще й способи оцінювання ступеня захопленості комп’ютерними іграми й методи виявлення початкової стадії формування залежності від комп’ютера.

Головні ознаки початку залежності:

— небажання залишити роботу або гру на комп’ютері;

—роздратування через вимушені відволікання;

— нездатність або небажання спланувати заздалегідь кінець роботи або гри на комп’ютері;

— забування про домашні справи, навчання, домовленості, зустрічі тощо упродовж роботи або гри на комп’ютері;

—  нехтування власним здоров’ям, гігієною й сном на користь спілкування з комп’ютером;

— готовність задовольнятися нерегулярним, випадковим харчуванням, не залишаючи комп’ютера;

— відчуття емоційного піднесення під час роботи або гри на комп’ютері;

Рекомендації щодо профілактики залежності

  1. Привчайте дитину правильно ставитися до комп’ютера: як до технічного пристрою, за допомогою якого можливо отримати знання і навички, а не як до засобу отримання емоцій.
  1. Не дозволяйте дитині у віці 3-5 років грати у комп’ютерні ігри.
  1. Максимальний рекомендований час роботи за комп’ютером для дітей 6 років становить 1 годину 15 хвилин, 7-9 років – 1 годину 30 хвилин.
  1. Навчайте дитину розподіляти цей час дозовано: 20 хв. за комп’ютером, З0 хв. заняття іншими видами діяльності.
  1. Не дозволяйте дитині їсти і пити біля комп’ютера.
  1. Не дозволяйте дитині грати в комп’ютерні ігри перед сном.
  1. Дозволяйте грати лише в ті ігри, які мають навчальний та розвивальний характер.
  1. Обговорюйте з дитиною покарання у разі, якщо дитина порушить домовленість.
  1. Помічайте, коли дитина дотримується ваших вимог, обов’язково скажіть їй про свої почуття радості та задоволення. Таким чином закріплюється бажана поведінка.
  1. Не використовуйте комп’ютер як засіб для заохочення дитини. Під час хвороби і вимушеного перебування вдома комп’ютер не повинен стати компенсацією.
  1. Запропонуйте інші можливості проведення часу. Спробуйте скласти список справ, якими можливо зайнятися у вільний час. Бажано, щоб у списку були сумісні заходи (походи на природу, настільні ігри тощо).
  1. Допомагайте дитині долати негативні емоції, які завжди присутні в житті кожної людини (розчарування, сум, образа, агресія тощо), і які можуть підштовхнути дитину отримати полегшення за комп’ютерною грою.
  1. Постійно проявляйте увагу і сприяйте розвитку інтересів і схильностей дитини.
  1. Пам`ятайте, що комп’ютерна залежність рідше проявляється у дітей, які займаються спортом, тому стежте, щоб ваша дитина належний час приділяла фізичним навантаженням.
  1. Культивуйте почуття сімейної, колективної спільності. Самотність (у силу різних причин) – привід і підстава для втечі від реального світу.

І ще пам’ятаймо: комп’ютер сам по собі не є злом. Молодій людині потрібно вміти ним користуватися та працювати з Інтернетом як із джерелом нової інформації. Але у всьому потрібно знати міру.

Батькам варто частіше цікавитися реальними успіхами дитини, ніж віртуальними. Його треба періодично підтримувати, давати стимул до руху, досягнення поставлених цілей, вчити і розповідати про життя, що має місце поза домом і комп’ютера. Все життя складається з дрібниць, і в силах батьків та вчителів зробити їх для дитини приємними і цікавими, зацікавити його чимось в реальному світі. Коли він це відчує, побачить увагу і підтримку дорослих, то зрозуміє, що жити без комп’ютера теж можна.

Умови успішного виховання дітей у родині

Сім’я  є однією з найдавніших і стійких соціальних спільнот. Виникнувши на зорі людства, вона пройшла через багатовікову історію і збережеться в майбутньому. Історія розвитку сім’ї нерозривно зв’язана з історією розвитку суспільства, народу, країни. Її сьогодення і майбутнє нерозривно пов’язане з сьогоденням і майбутнім людства.

Все, що є в нашому характері, все, що ми беремо з собою в своє доросле і самостійне життя, – закладено в нас перш за все в сім’ї, в години сімейного спілкування, сімейного дозвілля. Звичайно, світ людини формують і школа, і вулиця, і театр, і книга… Але саме сім’я є тим первинним середовищем, де проходить становлення особистості, де ми дістаємо перші відомості про багатообразність і складність оточуючого нас світу, про добро і зло, де формуються наші звички і вміння, наші погляди і життєві плани, потреби і здібності. В сім’ї розвивається вся гама наших емоцій і почуттів, через сім’ю ми засвоюємо соціальний досвід, переймаємо традиції. Саме в сім’ї йде непростий процес виховання громадянських переконань, вимогливості до себе і до інших, милосердя і співчуття до людини.

 Ми думаємо, що добрі сімейні взаємини зовсім не виключають розбіжностей думок, сутичок. Але в гарній, дружній сім’ї вони розв’язуються без роздратувань, без приниження людської гідності дорослих і дітей, за будь-яких обставин тут не буде крику, взаємних образ, люди поважатимуть думку одне одного, цінуватимуть авторитет батька і матері, дідуся і бабусі.

Тон сімейного життя – це наслідок дії багатьох факторів: морального рівня батьків, характеру взаємин між членами сім’ї, культури домашнього побуту, організованості сімейного колективу, його традицій тощо.

Любов до дітей – величезна перетворююча сила. Але вона може бути і головною причиною невдалого виховання дітей, коли до них не ставляться розумні вимоги. Таку любов у народі називають “сліпою”. На жаль, у сучасних сім’ях це повторюване явище. Деякі батьки вбачають любов до дітей у тому, щоб віддати їм найкращий шматок, створювати для них за будь-яку ціну найліпші умови.

У свій час Януш Корчак, говорячи про таке ставлення батьків до дітей, з обуренням писав: “Отже, все дозволити? Нізащо: з нудьгуючого раба ми зробимо знудженого тирана. А забороняючи, ми як-не-як гартуємо волю, хоча б у напрямі самоприборкання і самообмеження. І це хоч чогось та варте, хоча б як однобічна підготовка до життя. Дозволяючи ж дітям “усе”, догоджаючи їхнім забаганкам, остерігаймось, щоб не придушувати справжніх бажань. Там ми ослаблювали волю, тут її отруюємо”.

Зустрічаються і такі сучасні сім’ї, у яких діти відчувають дефіцит батьківської любові. Це зовсім не означає, що в цих сім’ях діти занедбані, що їм не купують іграшки, смачну їжу. Навпаки, вони можуть мати все, що потрібно для нормального фізичного і розумового розвитку, але не відчувати уваги, тепла, довіри батьків.

Неодмінною ознакою педагогічної культури батьків є їхнє вміння володіти словом – “найтоншим інструментом людського виховання”. Але чи завжди вміють дорослі розмовляти з дітьми? Скажемо відверто, небагато дорослих уміють розмовляти з дітьми. Одні батьки єдино можливим вважають повчальний тон; інші – будь-яку провину різко засуджують; деякі – засвоюють поблажливо-іронічну манеру.

Як саме розмовляти? Ні в якому разі не починати з грубих, різких слів, з “остаточних” висновків: “Я все знаю! Це ти винний!” Діти в таких випадках або затято мовчать, або вперто заперечують. Злість, роздратування, вплив поганого настрою найбільше позначаються на тоні розмов. Здавна відомий вислів “Крик – ознака безсилля”. Якщо у вашій родині спілкування, на превеликий жаль, відбувається на підвищених тонах, крик став для дитини звичним, то незабаром настане той страшний час, коли у відповідь на свій крик ви почуєте з дитячих вуст грубі, жорстокі слова. Криком, бійкою, придушенням активності дитини ніколи не виховати справжню людину, а роз’ясненням, переконанням, гумором, особистим прикладом можна не тільки виховувати, а й перевиховувати педагогічне занедбаних дітей. Звичайно, у кожної сім’ї будуть свої прийоми виховання : де тверде слово, де послідовні докази, а де й жарт.

Не менш важливими у розмові є інтонація, жести, міміка. Справжній вихователь, писав А.С. Макаренко, коротку фразу “Іди сюди” повинен вимовляти з 15-20 відтінками. І в сім’ї дозвіл та заборона мають бути не лише вмотивованими, а й виявлятися в різних формах та інтонаціях. Наприклад, заборона може звучати як вимога, наказ, розпорядження, попередження, догана, вказівка, рекомендація, осуд, повчання, наполягання, докір, пропозиція і т.п.

Наслідуючи батьків, дитина поступово засвоює стиль сімейних розмов, навчається користуватися словом у різних ситуаціях.

Отже, батьки повинні навчитися вдумливо і тактовно користуватися словом, щоб зміст і форма висловлювань по-справжньому впливали на дитяче світорозуміння, щоб за словом ішло діло.

Молодші школярі в усьому прагнуть до наслідування. Для них не може бути нічого кращого, як мати перед очима прекрасний взірець. Мабуть, немає батьків, які б не розуміли цього. Але в щоденному житті доводиться частенько бачити, як малюк не в силах розібратися, чому мати забороняє те, що робить сама, чому батько говорить одне, а робить інше.

Важливою умовою успішного виховання дітей є авторитет батьків. Під авторитетом батьків слід розуміти вплив батька і матері на дітей, заснований на повазі і любові до батьків, до їх життєвого досвіду.

Розрізняють такі види авторитету:

Авторитет придушення. Особливо страждають ним батьки. З будь-якого приводу такий батько сердиться, підвищує голос, а нерідко хапається і за ремінь. При такому батьківському терорі положення матері в сім’ї зводиться до нуля, діти виростають або затурканими, безвільними, або самодурами, які мстять за своє пригнічене дитинство.

Авторитет чванства – батьки вихваляються своїми заслугами на кожному кроці, високомірні у стосунках з іншими людьми. Як правило, діти починають чванитися перед своїми товаришами: “Я скажу своєму батькові, він тобі дасть” або “А ти знаєш хто мій батько?” і т.п. При такому авторитеті діти виростають хвастливими, не вміють самокритично віднестись до своєї поведінки.

Авторитет педантизму – батьки тримають дітей в покорі на наказах, розпорядженнях. В сім’ї не радяться з дітьми, не рахуються з їхніми думками. Діти з таких сімей не вміють проявляти самостійність, ініціативу, постійно чекають розпорядження дорослих або чинять опір вимогам дорослих.

Авторитет резонерства, при якому батьки буквально заїдають дитяче життя безкінечними повчаннями і напутливими розмовами. З будь-якого приводу батьки починають довгі і нудні розмови, іноді одні і ті ж. Діти звикають до них, не реагують на них, часто оздоблюються і перестають слухати та поважати батьків.

Авторитет любові – найрозповсюдженіший вид помилкового авторитету. Багато батьків впевнені: щоб діти слухали, потрібно, щоб вони любили батьків. А як це заслужити? Необхідно показати дітям свою батьківську любов, думають вони. Для цього батьки без всякої міри говорять ніжні слова, цілують дітей, пестять. В такому середовищі в дітей виховується сімейний егоїзм. Дитина скоро починає розуміти, що батька і маму можна легко обдурити, все в них випросити, показавши як ти їх любиш. В таких сім’ях виростають люди з холодним серцем. Терплять від такого виховання в першу чергу самі батьки.

Авторитет доброти, де дитяча слухняність купується добротою батьків, їх поступливістю, м’якістю. Батько і мама виступають перед дитиною як добряки, які все дозволяють, нічого для неї не жаліють. Батьки бояться конфліктів в сім’ї, вони за мир навіть з великими жертвами. В такій сім’ї діти дуже швидко починають командувати батьками.

Авторитет підкупу – найаморальніший авторитет, коли слухняність дитини купується подарунками і різними обіцянками. Особливо важкі наслідки такого авторитету в сім’ях, де немає злагоди між батьком і мамою, де виникла конфліктна ситуація. В таких сім’ях батьки задобрюють дитину з метою перетягнути її на свій бік. Дитина користується цим, але поступово перестає поважати і батька, і маму. Виростає людина, яка нічого не зробить за власним бажанням, яка навчена пристосовуватись, бути там, де більше платять, де вона буде мати більше зиску.

Яким повинен бути справжній батьківський авторитет, на якій основі він повинен будуватися? На це питання відповів А.С. Макаренко, життя підтвердило справедливість його висновків: “Головною основою батьківського авторитету тільки і може бути життя і праця батьків, їх поведінка”.

Таким чином, основний зміст авторитету старших в сім’ї полягає в тому, що батьки своїми думками, працею дають дітям гідний приклад поведінки, поряд з дитиною знаходиться людина, якою вона “дорожить, гордиться як зразком моральності”.

Діти уважно придивляються до поведінки батьків. Перші уявлення про справедливість, честь, обов’язок дитина дістає не стільки зі слів батьків, скільки з спостережень за їхніми вчинками. Тому поведінка батьків, їх свідомість і відповідальність, життєве кредо і є головним фактором успішного виховання дітей. В сім’ї в процесі спілкування дітям передається світогляд батьків. Батьки щоденним особистим прикладом прививають дітям свої стереотипи свідомості і поведінки, до чого і зводиться суть всякого виховання. В “домашній школі” проходить підготовка до найважчої і складної професії на землі – матері і батька.

 

РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО РОЗВИТКУ ПІЗНАВАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ДИТИНИ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

  • Постійно підтримуйте інтерес дитини до навколишнього світу, звертайте увагу на нові об’єкти; називайте те, що дитина сприймає, пов’язуйте сприйняте з її минулим досвідом.
  • Застосовуйте ейдотехнічні методи, які дають змогу розвивати пам’ять на імена, числа, обличчя, запахи, тактильні відчуття. Особливістю цих методів є:

–         якнайбільше яскравості, емоційності;

–         візуалізація образів;

–         деталізація образів;

–         якнайменше логічності.

  • Навчайте мнемічним способам запам’ятовування, таким як повторення, промовляння вголос, опора на вже знайоме, осмислена опора на зовнішні допоміжні засоби (картинки, слова, графічні символи, наочні моделі), смислове групування.
  • Навчайте дитину вирішувати інтелектуальні завдання за допомогою дії, заохочуючи ініціативу, стимулюючи допитливість, намагання діяти з різноманітними предметами, бажання дізнаватись про них щось нове.
  • Знайомство з навколишнім світом повинно супроводжуватись постановкою простих завдань: здогадатись (як скласти? як зібрати із частин ціле?), порівняти (більше, менше, довше, коротше і т.д.), встановити зв’язки (у теплі сніг тане, вологий пісок краще ліпиться), узагальнити.
  • Застосовуйте такі стимулюючі засоби, як   повторення задачі, роз’яснення умов, пояснення логіки розумової дії.
  • Навчайте думати самостійно, послідовно розмірковувати, робити висновки.
  • Розвивайте мовлення дитини в будь-якій розумовій діяльності.
  • Для підвищення швидкості реакції та гнучкості мислення перед проведенням вправ та ігор доцільно зробити інтелектуальну розминку (актуальні запитання, які ведучий може підібрати на власний розсуд).
  • Не стримуйте ініціативу дитини і не робіть за неї те, що вона може зробити самостійно, допомагайте працювати незалежно. Не регламентуйте творчу діяльність.
  • Не поспішайте з висновками про результат творчості дитини, формуйте зовнішню безпеку (позитивну оцінку діяльності).
  • Частіше звертайтеся до минулого досвіду дитини. Це є необхідною передумовою успішної роботи процесів уяви.
  • Поширюйте досвід створення нових образів. Чим він більший і різноманітніший, тим успішніше відбувається кожна наступна операція в роботі уяви.
  • Допомагайте дитині стати «розумним авантюристом», покладатися в пізнанні на інтуїцію і ризик, найвірогідніше, саме це допоможе зробити справжнє відкриття.

ПОРАДИ БАТЬКАМ ЩОДО РОЗВИТКУ ПІЗНАВАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ ДИТИНИ

  • На розумовий розвиток дитини значною мірою впливає повсякденне оточення. Те, що дитина бачить, чує навколо себе, відображається нею, стає матеріалом, над яким працює її розум.
  • У розумовому вихованні велике значення має виконання посильних трудових доручень. Трудова діяльність збуджує активність та інтереси дитини, збагачує її знання, чуттєві образи й враження.
  • Щоб не гасити дитячої допитливості, потрібно в доступній формі давати відповіді на дитячі запитання, спираючись на найпростіші конкретні факти.
  • Особливо корисно спонукати дитину самостійно знаходити відповіді на запитання.
  • Казковість, фантастичність і, одночасно, неймовірна реальність мислення дитини формують у неї здатність до відкриття.
  • Не слід прагнути, щоб дитина була як усі. Помічайте успіхи дитини в розумовому зростанні.
  • Важливим засобом формування допитливості є заняття з малювання, ліплення, аплікації та інших видів образотворчої діяльності.
  • З дитиною потрібно якнайбільше говорити. При цьому мова батьків повинна бути максимально чіткою.
  • Важливе місце у формуванні допитливості дітей молодшого дошкільного віку займають конструкторські іграшки – будівельний матеріал, розрізні картинки, кольорова мозаїка.
  • Дорослі мають не тільки розширювати, а й збагачувати словник дитини, удосконалювати правильне вживання граматичних категорій. Говорячи з дитиною, вони повинні вживати нові, доступні для її розуміння звороти, означення, вставні слова, метафори. Поступово дитина навчається їх розуміти і вживати у своїй мові.

Рекомендації батькам та вчителям щодо підвищення рівня

навчальних досягнень учнів початкових класів

  1. Навчайте дітей навчатися

У першому класі дітей навчають не тільки письму, читанню і рахунку, а й вмінню вчитися, а також основам теоретичного мислення. Що ж таке вміння вчитися і чим воно відрізняється від уміння читати, рахувати й писати?

У дитини, яка вміє вчитися, спостерігаються такі риси:

– розуміє, що вона чогось не вміє, не може, і може говорити про це з учителем, не соромиться сказати: «Я не зрозумів питання», «Я забув, у який бік пишеться літера « ю» ;

– вміє відрізнити нове завдання від старого і замислюється над тим, як його вирішити, а не вигукує першу-ліпшу відповідь;

– відрізняє питання, на яке можна відповісти, поміркувавши, від питання, на яке неможливо відповісти без додаткових знань, які можна отримати з підручника і книг або добути у дорослого;

– може не просто сказати дорослому про своє незнання, невмінні, нерозумінні в негативній манері («Я не знаю», «Я забув», «У мене не виходить»), але навіть сформулювати причини своїх труднощів, розглядаючи предмет з різних точок зору («Я не знаю марки цієї машини: спереду вона схожа на «Москвич», а ззаду – на «Жигулі», а не оголошує з виглядом знавця, що це «Жигулі» нової моделі).

  1. Навчайте дитину спілкуватися

Шкільне навчання – це безперервний процес спілкування. Коло спілкування молодшого школяра значно розширюється: незнайомі дорослі, нові однолітки, старшокласники. Психологами та педагогами відзначено, що діти швидше і легше адаптуються до шкільного навчання, якщо вміють спілкуватися.

Що ж батьки можуть зробити для того, щоб навчити дитину спілкуватися? Перш за все, треба у дітей сформувати такі навички:

– вміння слухати співрозмовника, не перебиваючи його;

– говорити самому тільки після того, як співрозмовник закінчив свою думку;

– користуватися словами, характерними для ввічливого спілкування, уникаючи грубощів і вульгаризмів.

  1. Навчайте дитину систематично: 10-15 хвилин в день дадуть більше результатів, ніж 2-3 години на вихідних.
  2. Враховуйте принцип «від простого до складного», тобто не можна відразу навчити дитину всьому, що ви знаєте і вмієте, кожен новий елемент додається поступово, коли попередні знання, вміння вже засвоєні. Якщо дитина відповідає невпевнено, то поверніться до простих завдань, ігор, змінюючи їх зміст, але залишаючи мету. Наприклад: вчіть розпізнавати і називати кольори. Коли один колір засвоєний, додається новий, а колишній закріплюється в грі «Чого не стало?».
  3. Не забувайте оцінювати успіхи, а при невдачах схвалюйте дії дитини словами: «Якби ти зробив так (показ, пояснення), то було б ще краще».
  4. Розвивайте спостережливість. Спостереження збагачують дитину вірними, яскравими образами навколишньої дійсності, служать основою формування уявлень і понять. Спостереження є основою мислення школярів. У процесі спостереження та звіту про спостереження розвивається мовлення дітей.
  5. Проявляйте позитивний інтерес до занять дитини, розпитуйте, що вона робила, що дізналася, як вона дізналася, що їй сподобалося.
  6. Важливо прищепити дитині віру в свої сили. Хваліть її, ні в якому разі не лайте за допущені помилки, а тільки показуйте, як їх виправити, як поліпшити результат, заохочуйте пошук рішення.
  7. Стимулюйте інтерес дитини до навколишнього світу. Задавайте дитині питання, привчайте її розповідати про свої враження, про побачене.
  8. Не намагайтеся «натренувати» дитину на виконання завдань, а організовуйте роботу так, щоб дитина зрозуміла спосіб вирішення завдання. Працюйте над розумінням матеріалу, а не тільки над його запам’ятовуванням, швидкістю відповідей, дій.
  9. Для розвитку великих рухів, координації рухів організовуйте рухливі ігри, спортивні вправи, але не змагання, так як невдачі можуть відлякати дитину, знизити її самооцінку. Батькам рекомендується частіше грати з дитиною в м’яч, волейбол, разом кататися на лижах, плавати і т. п.
  10. Слід збільшити кількість пропедевтичних, тобто ввідних систематизованих знан , особливо з математики . При цьому не поспішайте з виробленням навичок, працювати треба над розумінням матеріалу, а не над швидкістю, точністю і безпомилковістю відповідей на запитання чи виконання будь-яких дій.
  11. Щоб дитина легко засвоювала шкільний матеріал, у неї повинна бути сформована здатність будувати образні уявлення . Ця здатність розвивається в дошкільному віці при малюванні, конструюванні, прослуховуванні казок і переказі їх.
  12. Для розвитку дрібної моторики корисні такі заняття, як ліплення з пластиліну, глини, малювання, конструювання , пришивання гудзиків, плетіння з бісеру, вирізання з паперу (але ножиці повинні бути з закругленими безпечними кінцями), нанизування намиста.
  13. Для розвитку навичок спілкування корисні рольові ігри, розігрування вистав.
  14. Для розвитку ініціативи у дитини давайте їй в грі роль лідера (капітана корабля, вчителя тощо).